Четвер, 14 грудня

Інтерв`ю

21.11.2013 13:56

Віктор Бронюк врятував життя львів’янці

версія для друку

Його називають «найвідомішим оленем України», найкращі антидепресанти для нього – власні діти, і він не збирається покидати рідну Вінницю заради Києва. Адже вже зміг підкорити столицю та й всю Україну. Віктор Бронюк розповів про гастролі, творчість та дещо особисте.

- Про кого написана пісня «Олені»?
- Про оленів (сміється – прим. Авт.), але після виходу пісні я сам чув про прототипів сто чи навіть більше цих оленів. Хтось каже: «О, це пісня про мого кума», хтось, що це пісня про голландців, москалів, поляків чи політиків. Кожен вбачає щось своє. Але при всьому тому, я дуже люблю незавершеність художнього образу, щоб людина, слухаючи музичний твір, сама могла уявити своїх оленів, подумати над тим, чому вони «небриті і неголені»… Словом, людина думає, тому це буде їй цікаво.

- Як взагалі пишете пісні? Самі, чи інші учасники гурту допомагають?

- Безумовно, ми колектив, і мені цікава колективна творчість. Сьогодні ми маємо чудовий гурт в музичному та професійному плані. Я людина, яка звикла працювати та творити в колективі. Якісь ідеї з’являються в мене, з’являється пісенька, текст, далі, коли ми приходимо на репетицію, кожен придумує свою партію, для свого музичного інструмента, і зрештою народжується пісня в тому варіанті, в якому вона доноситься до слухача. Коли група творить колективом, це видно і на концертах. Тому що кожен учасник відтворює те, що він створив сам, музика стає більш динамічною, більше енергетики відчувається, бо кожен музикант вкладає туди свою душу. Результат стає набагато цікавіший.

- Як публіка сприймала Вас у «Великому турі маленькими містами»? Чи палкіші там шанувальники?

- По-перше, тур ще не закінчився. І в нас немає апарату, щоб поміряти палкість шанувальників, але, однозначно, відмінність є. У маленьких містах концерт – це подія. Цілими містечками люди йдуть, знаючи, що сьогодні приїхав «ТІК». Значить, сьогодні треба закутатись у нову хустку, вбратися у нову сорочку і йти на концерт. Мені дуже приємно, що ми взялися за такий тур. Коли, наприклад, людина приходить і каже: «Ви знаєте хлопці востаннє до нас у цей  Будинок культури ще в середині 90-х приїжджали артисти …». Вони досі це пам’ятають. Може, варто деколи пожертвувати якоюсь економічною складовою, взяти та поїхати із якісним звуком, світлом, відпрацювати гарний концерт, подарувати людям частинку чогось доброго та світлого.

- Як Вам співпрацювалось з Іриною Білик? Чи сварились з нею на побутові/творчі теми?

- Працювалось нормально, не сварились. У нас не було мети сваритись. Чесно кажучи, в нас не було часу на сварки, кожен день було нове місто, переїзди. Більшість часу доводилось бути у дорозі, а дороги у нас навесні жахливі, хоча зараз не кращі… Доводилось трішки відпочивати, тому що сама дорога та переїзди виснажували. Тож бачились ми вже власне на самих концертах, а на них треба працювати з публікою. Взагалі, дуже гарно тур пройшов.

- Ви озвучували одного із персонажів фільму «Смурфики». Чи важко було перевтілитися у смурфика?

- Відкрию вам невеличку таємницю – я не дивився першої частини «Смурфиків», тому знайомство з синенькими чоловічками відбулось під час роботи над дубляжем. Я, безумовно, хвилювався, розумів, що це за процес, що він відрізняється від запису на студії, що тут важлива емоція, важливі долі секунди у фразі, треба показати характер. Тим паче, що в мене був дуже специфічний герой, який мало розмовляв, але багато кричав, реготав, і це все потрібно було відтворити. Як на мене, вийшло непогано. Усі мої знайомі, друзі, які дивилися мультик, кажуть, що сподобався. Звукорежисер (а записували ми на студії Довженка) каже, що справився я пристойно, записав я свого героя за 7 годин, говорять, що непоганий час, як для дебюту. Я не думаю, що це була остання робота, напевно, будуть пропонувати озвучити ще щось, і я з задоволенням погоджуся.

- Чи дивились цей мультик Ваші діти і чи впізнали вони татів голос?
- Дивилися, впізнавали, але не одразу розуміли, що це таке. Вони ще маленькі, ми ще передивимось, коли вони підростуть, тому що вони не все розуміли до кінця, що там відбувається. Поки їм цікавіше дивитися щось з Міккі Маусом, з радянських мультиків «Ну, постривай!».

- Ваші дітки ходять до дитячого садочка? Чи забираєте Ви їх із садочка і як на це реагують інші дітки?

- Звичайно, і приводжу, і забираю. Колись була цікава історія. Коли ми вперше привели нашу доньку у дитсадочок, я пішов її забирати, і там був один хлопчик, який до цього майже не розмовляв, то він почав виходити за паркан зі словами: «О! Олені, олені». Всі дуже здивувались і потішились з цієї смішної ситуації. А зараз в старшої доньки в групі дітки не завжди можуть зрозуміти, що це саме той дядя, якого показують по телевізору, як кажуть їм батьки. Їм дивно, як це так, дядя, що виліз з телевізора, і що він робить у садочку.

- Ви виховуєте своїх дітей в строгості чи балуєте їх?

- Тут не можна сказати об’єктивно, ми знаходимось всередині процесу, і цього не видно. Інколи згадую принципи Макаренка з гуманістики, але інколи хочеться і побалувати. Ми звичайні батьки зі звичайними дітьми.

- Гурт ТІК – це ваша єдина робота? Чи маєте ще якусь справу?

- Буває ремонтую дітям іграшки, вирощую полуницю, займаюсь кулінарією. Улюблених справ є багато. Але основна робота зараз – це гурт «ТІК». Хоча, в житті є багато цікавих речей, за все хочеться взятися. Окрім того, я є головою правління благодійного  фонду «Подільська громада». Ми намагаємось робити багато хороших речей у Вінниці і зараз хочемо виходити на міжнародний рівень.

- Коли Ви востаннє подорожували? Що це була за країна і чим Вас вразила?
- Нещодавня подорож –поїхали покаталися з дружиною на кораблі. Мій кум останні кілька років працює в туристичній компанії, займається морськими круїзами. Багато запрошував нас, але у нас то не було можливості, то натхнення. Ми були у Італії та Франції, отримали масу вражень та задоволення. Побули разом, що не так часто на даний момент буває, на жаль.

- Часом Вам необхідно прокидатись дуже рано. Що допомагає «продерти очі»? І з чого починається Ваш ранок?
- У мене немає поняття «рано, обід, ранок чи вечір». За багато років гастрольної діяльності є поняття, о котрій треба прокидатися, тоді і прокидаюсь. Треба у п’ятій прокинутись – прокинусь о п’ятій. Треба о четвертій – значить о четвертій.
Можу сказати, що я не можу спати дуже довго, в мене ніколи не виходить так, щоб я спав до дванадцятої. Коли вдома, безумовно, в мене є два маленькі будильники, які зранку прибігають до мене. Хтось хоче з татом снідати, хтось хоче пити чай. Все – день почався.

- Ви за освітою вчитель образотворчого мистецтва та прикладного мистецтва? Чи облаштували вдома майстерню? Часто малюєте? Що любите малювати?
- Так. Майстерню облаштував, але зараз вона більше нагадує тимчасовий склад тих речей, які ніби не потрібні, а викинути шкода. Тому поки що майстерня слугує такою собі «перевалочною базою». Але маю мольберт, фарби. Останнім часом є багато ідей, багато моментів, які б хотілось відтворити. Але, напевно, ще не час. Зберуся з думками і тоді попре мене. Є кілька робіт, які висять в мене. Не скажу, що це шедевральні речі. Загалом, не виключаю такої можливості, що почну знову займатися професійно художньою діяльністю. І може навіть зовсім скоро.

- Кажуть, що ви врятували життя одній із львів’янок. Що це за історія?

- Історія давня. Це трапилось під час одного з радіоефірів на «Львівській хвилі». Після закінчення ефіру пролунав дзвінок на студію, я вже на той час вийшов на вулицю. До мене вийшла Галинка Лірник (ведуча «Львівської хвилі») і каже: «Знаєш, зателефонувала жінка і сказала, що ми сьогодні врятували їй життя». На запитання, що ж трапилось, жінка розповіла, що був складний період в житті, коли вона вже налаштувалась і пішла на кухню, взявши у руки ножа, щоб зробити якусь негарну річ, заслухалась наш ефір на радіо, а далі зловила себе на думці – стоп, а що ж я таке роблю. Подякувала нам за те, що  ми врятували, подарували  їй життя. Безумовно, ми з Галинкою стояли в такому незрозумілому для себе стані. Якщо нам так вдалось, то воно так мало бути, я не думаю, що то тільки наша в тому заслуга. Але світ складається з дрібних речей, якщо ми будемо робити побільше таких маленьких речей, то світ стане добрішим.

Юлія Гай

Інтерв'ю

«На Майдані постійно відчували тиск, але страху не було», – Ігор Мартин

Олег Баляш: "Розвиток рідного краю - наша відповідальність"

Мирослав Хом'як: Будуть сильними громади – буде сильною Україна

Статті

Бізнес на здоров’ї

Гола правда про стоматологію

МОЗ чекають зміни?

Від редактора

На порозі великих змін

Опитування


© 2013 Галицька Правда
Використання матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.galpravda.info

створення сайту