Інтерв`ю

«Моєї руки він просив тричі…» Розмова з телеведучою Соломією Вітвіцькою

версія для друку

Львів’янка Соломія Вітвіцька завжди була активісткою. 

У дитинстві мріяла стати стюардесою, проте доля вирішила інакше. Подолавши 

шлях від журналістки до телеведучої, Соломія не втомлюється повторювати, що 

головне – ніколи не здаватися. Із цим девізом вона крокує по життю. Про подробиці

 свого сходження на телевізійний Олімп і не лише про це Соломія розповіла 

газеті «Галицька правда».

Соломіє, ти справді хотіла стати стюардесою? Не журналісткою?
– Я з дитинства мріяла подорожувати. І коли моя перша вчителька Ольга 
Михайлівна попросила написати твір на тему «Ким мрієте стати?», я написала – 
стюардесою. Це було не дуже оригінально, бо про це мріє багато дівчаток у 
такому віці, та мені ця професія здавалася надзвичайно цікавою. Подорожі,
 небо, літаки, пілоти, нові країни… Романтика, одним словом. Але потому мої 
думки трансформувалися. У 9 класі я захотіла бути міліціонером. Тоді 
нафантазувала, що міліцейська форма дуже пасує дівчатам. Хотілося боротися 
з несправедливістю. Пізніше я думала стати актрисою, але на той час у Львові не
 було профільних навчальних закладів, навіть курсів акторської майстерності. 
Треба було їхати до Києва і там здобувати театральну освіту, а для нашої сім’ї то
 було надто важко фінансово. Тому на сімейній раді ми вирішили, що я піду 
навчатися на журналістику. До речі, вчителька української мови завжди 
пророкувала мені майбутнє у журналістиці, та я думала, що кореспонденти – це 
старші люди, що працюють по районних газетах, зовсім не молоді та аж ніяк не 
прогресивні. Тому себе із журналісткою не асоціювала. Вже згодом прониклася 
ідеєю спробувати себе у цій професії. Мама мене підтримала, тож я почала 
готуватися до вступу в університет. Пам’ятаю, мама взяла відпустку і слідкувала 
за тим, аби я ретельно вчилася до іспитів. Тоді ще не було смартфонів, 
планшетів, соціальних мереж… Відволікатися не було на що. То був складний 
період, але я рада, що вступила в університет ім. І. Франка. Дуже вдячна мамі за 
те, що вона допомагала, чекала на мене після кожного екзамену, хвилювалася
 та підтримувала.

 А своє перше інтерв’ю пам’ятаєш?

–– Одне з перших інтерв’ю я брала у Руслани Лижичко, вона тоді перемогла на 
«Слов’янському базарі». Я подзвонила Олександрові Ксенофонтову і запитала,
чи можна взяти інтерв’ю у Руслани, позичила диктофон у подруги, бо свого у мене
 ще не було, та пішла на розмову. Руслана тоді була дуже щира, проста та 
зворушлива. Те інтерв’ю я потому віддала на радіо «Промінь», де проходила 
практику. До речі, це радіо для мене є знаковим, воно – старт моєї журналістської 
кар’єри. Коли я приїхала до Києва на практику, режисер Лариса Троїцька не 
шкодувала сил та поставила мені голос, адже львівський акцент був дуже 
відчутний. Я активно працювала, всіх видзвонювала, брала інтерв’ю, робила
 сюжети. Це було настільки цікаво, що готова була працювати цілодобово! 
Після практики пішла на «Ера-FM». Там було багато розмовних студій, а це – 
неоціненний досвід.
– Як ти потрапила до Німеччини, де потому прожила два роки?
– На той час в Україні були проблеми з цензурою. Мені запропонували навчання
 за кордоном. І я поїхала до Німеччини. Скажу одразу, німецької мови я тоді не 
знала. Але вивчила доволі швидко. Ходила на мовні курси. Та й у магазинах, на 
вулиці, в кіно чула лише німецьку. Там було класно, але не так, як удома. Потім 
почалася «Помаранчева революція»…
 І ти вирішила повернутися до України?

–– Так, я подумала, що цензура має зникнути. Повернувшись, улаштувалася 
працювати на «5 канал». Там у мене з’явився досвід прямих включень. Це була
прекрасна школа. Пам’ятаю своє перше включення. Воно було зі Станіславом 
Говорухіним. Тоді під час включення до кадру заліз дядько напідпитку і став 
обнімати Говорухіна. Пан Станіслав не розумів, що відбувається. Я дуже 
хвилювалася і почала ставити акторові дивні запитання. В студії тоді були Ліда 
Таран та Роман Скрипін. Вони насміялися з нас досхочу. Це було феєричне
 включення. Так би мовити, моє «бойове хрещення» на телебаченні.
– А як потрапила на «1+1»?
 що зі мною хоче зустрітися шеф-редактор новин 
– Подзвонив колега і сказав
,
«1+1». Пам’ятаю, я прийшла на серйозну зустріч. Після того, як редактори, 
керівництво подивилися мої сюжети, ми обговорили їх. Зрештою ухвалили 
рішення запросити мене працювати у «ТСН». Там я трудилася кілька років. 
Згодом шеф-редактор ТСН Тетяна Пушнова запропонувала пройти кастинг на 
телеведучу нового проекту. Так я і стала «обличчям» програми «ТСН-Особливе».
– До речі, чи змінилися стосунки із друзями після того, як ти стала телеведучою?
– На щастя, ні. Я досі з усіма спілкуюся, і друзі спілкуються зі мною. Ми сумуємо, 
коли довго не бачимося, збираємось на чай-каву, ділимося новинами, 
підтримуємо одне одного у складних ситуаціях.
 Але з деякими артистами стосунки все-таки зіпсувалися?

–– Насправді, над випуском нашої програми працює ціла команда, тож особисто я
 ніколи нікого образити не хочу. Мені дивно, коли публічні люди приходять на 
публічний захід і ображаються на те, що їх сфотографували з кимось і написали 
чи сказали, з ким вони прийшли. Якби вони цього не хотіли, то могли б прийти на 
ту ж таки прем’єру фільму в інший день, в інший кінотеатр – їх ніхто не помітив би. 
Мені дивно, коли, скажімо, я процитувала думки з коментарів прихильників однієї 
артистки, не робила ніяких оціночних суджень, а вона образилася. Кожній людині 
хочеться, аби показували тільки хороше, але глядач хоче знати якусь об’єктивну 
інформацію про кумира. Ми об’єктивно висвітлюємо новини.
– Хто твій найприскіпливіший критик?
статті, статуси, коментарі, бачить усі 
- Мама. Вона знає геть усе: читає всі
 
фотографії, чує про всі мої помилки і навіть про ті речі, які я могла не помітити. 
Звичайно, негативні коментарі роблять їй боляче. І мені через це прикро. 
Я прошу її не читати негативних зауважень. Але вона все одно робить по-своєму.
– Після того, як ти стала обличчям ювелірного бренду, а плакати з твоїми 
фотографіями висять по усьому Києву, чи стали більше впізнавати на вулицях?
– Звичайна я у буденному житті відрізняюся від рекламного чи телевізійного 
образу. Зазвичай, те, що мене впізнали, не помічаю, але бачать друзі, коханий. 
Навіть, коли недавно ми були в Марокко з туристичною групою, на третій день 
відпочинку до мене підійшла жінка і запитала, чи я телеведуча, бо вона мала 
щодо цього сумніви. Я до таких речей ставлюся нормально. Якщо просять 
сфотографуватися, обов’язково зроблю це.
 Незабаром ти станеш ведучою нового проекту «Вишка». Кажуть, що це буде 

–
найекстремальніше шоу країни…
– Це буде суботня програма, що виходитиме у прямому ефірі. У шоу буде все: і 
секс, і страх, і сміх. Серед учасників – Руслана Писанка, Володимир Гришко, 
Ольга Полякова, Анатолій Анатоліч.
 Ти часто береш участь у благодійних акціях. Що тебе до цього підштовхує?

–– Якщо я можу чимось допомогти людям, то обов’язково це зроблю. Головне, 
аби я сама відчувала, що моя поміч потрібна. Наприклад, на День народження,
який святкувала у червні, попросила друзів замість квітів подарувати дитячі 
книжки. І дуже вдячна усім своїм гостям, які принесли прекрасні видання. Їх навіть
 надсилали глядачі нашої програми. Усі книги ми передали організації «Самотні 
татусі». Часто я беру участь у благодійних акціях фонду Дениса Силантьєва. Ми
 їздимо в дитячі будинки. На Миколая робимо іграшки, на Паску – малюємо 
писанки, спілкуємося з дітьми.
 Незабаром – твоє весілля. Як ти познайомилася зі своїм коханим?

–– Ми зустрілися у «Мамаєвій слободі» – це етнічний парк у Києві. Там ми разом 
грали у квест. Я пам’ятаю, що були зв’язані мотузками, і я вивільняла руку Влада.
 Він мені одразу припав до душі, але уваги до мене не проявляв. Потім розповів, 
що то у нього така тактика – якщо хтось подобається, він дистанціюється. Після
 цього ми додали у друзі одне одного у фейсбуку. Довго переписувалися, а потім
 я запросила його на прем’єру мультфільму, в якому озвучувала героїню-
пташечку. Після цього почали подорожувати Україною, гуляли парками, каталися
 на конях, їздили на пікнік за 100 км від Києва... Це було романтично.
– Пропозиція руки та серця теж була романтичною?
ь розмови. Та я була така 
– Уперше він запропонував одружитися під час якої
с
розгублена, що перше, про що запитала, – чи ставатиме він на коліно та чи 
даруватиме обручку. Через кілька місяців Влад став на коліно, подарував 
перстень та запропонував побратися. Я подумала секунд три і відповіла «Так!».
 А потому він надіслав кур’єром мені на роботу 101 троянду із запискою
 «Соленько, любове моя, ти станеш моєю дружиною?». Тобто моєї руки він 
просив тричі (сміється, – Авт.).
 Весілля заплановане на листопад, а у весільній мандрівці ви вже були…

–– Так, медовий місяць ми провели у Марокко. Це запам’ятається на все життя. 
Зараз у мене, окрім щоденних ефірів, додасться «Вишка», тобто матиму лише 
один вихідний – неділю. Тож складно з графіком, а відпустка – аж наступного літа…
– Весільну сукню вже обрала?
– Її пошиє дизайнерка Анастасія Іванова. Вона зробила креслення французького 
мережива, яке виготовляють спеціально на її замовлення. Весілля ми теж 
вирішили зробити у французькому стилі, але обов’язково із вкрапленням 
українських традицій.
 До речі, про українське. Стільки років ти мешкаєш у Києві, проте не перейшла на 

–
російську. Як тобі це вдалося?
– Я завжди була патріоткою. Але коли побувала за кордоном, це почуття лише 
посилилося. Я переходжу на російську із росіянами, чи на польську з поляками, 
з англомовними – на англійську, але свою мову люблю найбільше. Дуже рада, що 
віднедавна щоразу більше людей розмовляють українською. Це надихає!
Розмовляла Юлія ГАЙ, Київ

Інтерв'ю

«На Майдані постійно відчували тиск, але страху не було», – Ігор Мартин

Олег Баляш: "Розвиток рідного краю - наша відповідальність"

Статті

Бізнес на здоров’ї

Гола правда про стоматологію

Від редактора

Опитування