Львів’янка Соломія Вітвіцька завжди була активісткою.
У дитинстві мріяла стати стюардесою, проте доля вирішила інакше. Подолавши
шлях від журналістки до телеведучої, Соломія не втомлюється повторювати, що
головне – ніколи не здаватися. Із цим девізом вона крокує по життю. Про подробиці
свого сходження на телевізійний Олімп і не лише про це Соломія розповіла
газеті «Галицька правда».
Соломіє, ти справді хотіла стати стюардесою? Не журналісткою?– Я з дитинства мріяла подорожувати. І коли моя перша вчителька ОльгаМихайлівна попросила написати твір на тему «Ким мрієте стати?», я написала –стюардесою. Це було не дуже оригінально, бо про це мріє багато дівчаток утакому віці, та мені ця професія здавалася надзвичайно цікавою. Подорожі,небо, літаки, пілоти, нові країни… Романтика, одним словом. Але потому моїдумки трансформувалися. У 9 класі я захотіла бути міліціонером. Тодінафантазувала, що міліцейська форма дуже пасує дівчатам. Хотілося боротисяз несправедливістю. Пізніше я думала стати актрисою, але на той час у Львові небуло профільних навчальних закладів, навіть курсів акторської майстерності.Треба було їхати до Києва і там здобувати театральну освіту, а для нашої сім’ї тобуло надто важко фінансово. Тому на сімейній раді ми вирішили, що я підунавчатися на журналістику. До речі, вчителька української мови завждипророкувала мені майбутнє у журналістиці, та я думала, що кореспонденти – цестарші люди, що працюють по районних газетах, зовсім не молоді та аж ніяк непрогресивні. Тому себе із журналісткою не асоціювала. Вже згодом проникласяідеєю спробувати себе у цій професії. Мама мене підтримала, тож я почалаготуватися до вступу в університет. Пам’ятаю, мама взяла відпустку і слідкувалаза тим, аби я ретельно вчилася до іспитів. Тоді ще не було смартфонів,планшетів, соціальних мереж… Відволікатися не було на що. То був складнийперіод, але я рада, що вступила в університет ім. І. Франка. Дуже вдячна мамі зате, що вона допомагала, чекала на мене після кожного екзамену, хвилюваласята підтримувала.А своє перше інтерв’ю пам’ятаєш?–– Одне з перших інтерв’ю я брала у Руслани Лижичко, вона тоді перемогла на«Слов’янському базарі». Я подзвонила Олександрові Ксенофонтову і запитала,чи можна взяти інтерв’ю у Руслани, позичила диктофон у подруги, бо свого у менеще не було, та пішла на розмову. Руслана тоді була дуже щира, проста тазворушлива. Те інтерв’ю я потому віддала на радіо «Промінь», де проходилапрактику. До речі, це радіо для мене є знаковим, воно – старт моєї журналістськоїкар’єри. Коли я приїхала до Києва на практику, режисер Лариса Троїцька нешкодувала сил та поставила мені голос, адже львівський акцент був дужевідчутний. Я активно працювала, всіх видзвонювала, брала інтерв’ю, робиласюжети. Це було настільки цікаво, що готова була працювати цілодобово!Після практики пішла на «Ера-FM». Там було багато розмовних студій, а це –неоціненний досвід.– Як ти потрапила до Німеччини, де потому прожила два роки?– На той час в Україні були проблеми з цензурою. Мені запропонували навчанняза кордоном. І я поїхала до Німеччини. Скажу одразу, німецької мови я тоді незнала. Але вивчила доволі швидко. Ходила на мовні курси. Та й у магазинах, навулиці, в кіно чула лише німецьку. Там було класно, але не так, як удома. Потімпочалася «Помаранчева революція»…І ти вирішила повернутися до України?–– Так, я подумала, що цензура має зникнути. Повернувшись, улаштуваласяпрацювати на «5 канал». Там у мене з’явився досвід прямих включень. Це булапрекрасна школа. Пам’ятаю своє перше включення. Воно було зі СтаніславомГоворухіним. Тоді під час включення до кадру заліз дядько напідпитку і ставобнімати Говорухіна. Пан Станіслав не розумів, що відбувається. Я дужехвилювалася і почала ставити акторові дивні запитання. В студії тоді були ЛідаТаран та Роман Скрипін. Вони насміялися з нас досхочу. Це було феєричневключення. Так би мовити, моє «бойове хрещення» на телебаченні.– А як потрапила на «1+1»?що зі мною хоче зустрітися шеф-редактор новин– Подзвонив колега і сказав,«1+1». Пам’ятаю, я прийшла на серйозну зустріч. Після того, як редактори,керівництво подивилися мої сюжети, ми обговорили їх. Зрештою ухвалилирішення запросити мене працювати у «ТСН». Там я трудилася кілька років.Згодом шеф-редактор ТСН Тетяна Пушнова запропонувала пройти кастинг нателеведучу нового проекту. Так я і стала «обличчям» програми «ТСН-Особливе».– До речі, чи змінилися стосунки із друзями після того, як ти стала телеведучою?– На щастя, ні. Я досі з усіма спілкуюся, і друзі спілкуються зі мною. Ми сумуємо,коли довго не бачимося, збираємось на чай-каву, ділимося новинами,підтримуємо одне одного у складних ситуаціях.Але з деякими артистами стосунки все-таки зіпсувалися?–– Насправді, над випуском нашої програми працює ціла команда, тож особисто яніколи нікого образити не хочу. Мені дивно, коли публічні люди приходять напублічний захід і ображаються на те, що їх сфотографували з кимось і написаличи сказали, з ким вони прийшли. Якби вони цього не хотіли, то могли б прийти нату ж таки прем’єру фільму в інший день, в інший кінотеатр – їх ніхто не помітив би.Мені дивно, коли, скажімо, я процитувала думки з коментарів прихильників однієїартистки, не робила ніяких оціночних суджень, а вона образилася. Кожній людиніхочеться, аби показували тільки хороше, але глядач хоче знати якусь об’єктивнуінформацію про кумира. Ми об’єктивно висвітлюємо новини.– Хто твій найприскіпливіший критик?статті, статуси, коментарі, бачить усі- Мама. Вона знає геть усе: читає всіфотографії, чує про всі мої помилки і навіть про ті речі, які я могла не помітити.Звичайно, негативні коментарі роблять їй боляче. І мені через це прикро.Я прошу її не читати негативних зауважень. Але вона все одно робить по-своєму.– Після того, як ти стала обличчям ювелірного бренду, а плакати з твоїмифотографіями висять по усьому Києву, чи стали більше впізнавати на вулицях?– Звичайна я у буденному житті відрізняюся від рекламного чи телевізійногообразу. Зазвичай, те, що мене впізнали, не помічаю, але бачать друзі, коханий.Навіть, коли недавно ми були в Марокко з туристичною групою, на третій деньвідпочинку до мене підійшла жінка і запитала, чи я телеведуча, бо вона малащодо цього сумніви. Я до таких речей ставлюся нормально. Якщо просятьсфотографуватися, обов’язково зроблю це.Незабаром ти станеш ведучою нового проекту «Вишка». Кажуть, що це буде–найекстремальніше шоу країни…– Це буде суботня програма, що виходитиме у прямому ефірі. У шоу буде все: ісекс, і страх, і сміх. Серед учасників – Руслана Писанка, Володимир Гришко,Ольга Полякова, Анатолій Анатоліч.Ти часто береш участь у благодійних акціях. Що тебе до цього підштовхує?–– Якщо я можу чимось допомогти людям, то обов’язково це зроблю. Головне,аби я сама відчувала, що моя поміч потрібна. Наприклад, на День народження,який святкувала у червні, попросила друзів замість квітів подарувати дитячікнижки. І дуже вдячна усім своїм гостям, які принесли прекрасні видання. Їх навітьнадсилали глядачі нашої програми. Усі книги ми передали організації «Самотнітатусі». Часто я беру участь у благодійних акціях фонду Дениса Силантьєва. Миїздимо в дитячі будинки. На Миколая робимо іграшки, на Паску – малюємописанки, спілкуємося з дітьми.Незабаром – твоє весілля. Як ти познайомилася зі своїм коханим?–– Ми зустрілися у «Мамаєвій слободі» – це етнічний парк у Києві. Там ми разомграли у квест. Я пам’ятаю, що були зв’язані мотузками, і я вивільняла руку Влада.Він мені одразу припав до душі, але уваги до мене не проявляв. Потім розповів,що то у нього така тактика – якщо хтось подобається, він дистанціюється. Післяцього ми додали у друзі одне одного у фейсбуку. Довго переписувалися, а потімя запросила його на прем’єру мультфільму, в якому озвучувала героїню-пташечку. Після цього почали подорожувати Україною, гуляли парками, каталисяна конях, їздили на пікнік за 100 км від Києва... Це було романтично.– Пропозиція руки та серця теж була романтичною?ь розмови. Та я була така– Уперше він запропонував одружитися під час якоїсрозгублена, що перше, про що запитала, – чи ставатиме він на коліно та чидаруватиме обручку. Через кілька місяців Влад став на коліно, подарувавперстень та запропонував побратися. Я подумала секунд три і відповіла «Так!».А потому він надіслав кур’єром мені на роботу 101 троянду із запискою«Соленько, любове моя, ти станеш моєю дружиною?». Тобто моєї руки вінпросив тричі (сміється, – Авт.).Весілля заплановане на листопад, а у весільній мандрівці ви вже були…–– Так, медовий місяць ми провели у Марокко. Це запам’ятається на все життя.Зараз у мене, окрім щоденних ефірів, додасться «Вишка», тобто матиму лишеодин вихідний – неділю. Тож складно з графіком, а відпустка – аж наступного літа…– Весільну сукню вже обрала?– Її пошиє дизайнерка Анастасія Іванова. Вона зробила креслення французькогомережива, яке виготовляють спеціально на її замовлення. Весілля ми тежвирішили зробити у французькому стилі, але обов’язково із вкрапленнямукраїнських традицій.До речі, про українське. Стільки років ти мешкаєш у Києві, проте не перейшла на–російську. Як тобі це вдалося?– Я завжди була патріоткою. Але коли побувала за кордоном, це почуття лишепосилилося. Я переходжу на російську із росіянами, чи на польську з поляками,з англомовними – на англійську, але свою мову люблю найбільше. Дуже рада, щовіднедавна щоразу більше людей розмовляють українською. Це надихає!Розмовляла Юлія ГАЙ, Київ
«На Майдані постійно відчували тиск, але страху не було», – Ігор Мартин
Олег Баляш: "Розвиток рідного краю - наша відповідальність"
Мирослав Хом'як: Будуть сильними громади – буде сильною Україна© 2013 Галицька Правда
Використання матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.galpravda.info