Неділя, 22 жовтня

Інтерв`ю

28.03.2014 07:56

«Якщо не віриш у те, що робиш, – краще не робити»

версія для друку

Телеведуча, співачка, рукодільниця Анжеліка Рудницька, яка пережила власну революцію, тепер допомагає революціонерам на Майдані. Анжеліка розповіла про те, хто допомагав подолати важку хворобу, про сучасну молодь, шоу-бізнес, натхнення та революцію. 

- Ви пережили власну революцію, коли настав час боротись із хворобою. Де взялись сили на те, щоб не втрачати надію та працювати над собою?

- Це не була «революція», але зараз такі аналогії напрошуються самі собою. У мене не було особливого вибору. Паралізована, я могла лише лежати на спині, біль не відступав, а знеболювальні препарати організм категорично відмовлявся приймати. Тому треба було просто пережити цей період. Моєю найбільшою підтримкою була мама, яка невідступно знаходилася поруч весь час. Сил додавали віра і любов. Я знала, що ми переможемо хворобу. Інших варіантів не розглядала. У якийсь момент я почала подумки малювати, а пізніше ці образи втілилися на моїх полотнах. Бог завжди, забираючи одне, дарує щось інше. Дар відчувати світ особливо безцінний. Я про це пам’ятаю і намагаюся продовжувати творити. Мистецтво – чудові ліки від різних хвороб і проблем. Головне – не відступати і щодня робити якийсь рух. Навіть якщо немає миттєвого результату.


- Кажуть, що хвороба, зазвичай, показує хто друг, а хто ворог. Чи відсіялись Ваші друзі у важкий для вас час?

- Я багато що втратила за час довгої хвороби і реабілітації. Але я не розраховувала на когось стороннього. І на друзів теж. Не перекладала свій біль і проблеми. У кожного свої турботи. Хтось розчарував, хтось підвів, хтось і не помітив, що зі мною щось сталося. Це ж добре, що зникли випадкові люди – життя надто коротке, щоб витрачати їх на неприємні контакти і спілкування. Інші люди – знайомі і незнайомі – дзвонили, писали, привозили свічки з Єрусалиму, мазі хтозна звідки, радили методи лікування, підтримували хто як міг. Світ не без добрих людей. Найголовніше – мама була і залишається моєю найкращою подругою. І найвірнішою. Це вже щастя.


- Ви були і є активісткою ЄвроМайдану. Брали участь у «Зірковому вертепі» на Новий рік, співали з колегами пісню «Брат за брата», спілкувались з людьми на майдані. Що допомогло у боротьбі українців за власну свободу?

- Коли я вела майже дванадцятигодинний концерт на Майдані у новорічну ніч, бачила очі людей, що зібралися у центрі Києва. Вони світилися якимось добрим, теплим, особливим світлом, в них була віра, любов, надія на велике диво, яке обов’язково станеться. Українці люблять казки, де герою завжди доводиться долати багато перешкод, але у певний момент трапляється чудо, і добро перемагає зло. Так буде і в нашій «казці». Але для цієї перемоги треба ще здолати мури зневір’я, розчарування, сліз, болю, страху і не втратити віри. Ми її не втратимо. Бо кожен, хто приходить на Майдан, хто бореться у своєму місті, хто відстоює Крим, знає, що він це робить не стільки для себе, скільки заради майбутнього, заради землі, политої кров’ю героїв багатьох поколінь. І оскільки Бог вирішив, що наше покоління мусить пройти через ці випробування, ми повинні достойно прийняти цей шлях і подолати його з гідністю. Я не люблю пафосних слів, але коли я бачу людей, котрі готові жертвувати усім, пишаюся, що живу поруч з ними. І хочу говорити про них найкращі слова.


- Ми здолали Януковича. Але одразу «намалювався» Путін. Як думаєте, чи буде позитивний фінал для України у цій боротьбі, чи ми програли її?

- Якщо не віриш у те, що робиш, – краще його не робити зовсім. Українці знали, що корінь зла – не Янукович. Він лише шлях до головного зла. Шкода, боляче і сумно, що нам доводиться проходити через такі випробування. Але ми не робимо світу нічого злого, віримо у перемогу і обов’язково переможемо.


- В Україні є люди, які живуть так, ніби в їхній країні нічого не відбувається. Як думаєте, вони колись зрозуміють, що пропустили революцію?

- Тут теж нічого нового. У моєму житті це третя революція. Спочатку була «Студентська революція на граніті», під час хвороби – Помаранчева, тепер – нинішня. Щоразу були ті, хто не міг бути осторонь, і ті, хто не розумів, боявся чи залишався байдужим. Кожен з нас сам обирає свою дорогу. І багато кого влаштовує примітивне існування: сон, їжа, робота, телевізор, сон. Ці люди не хочуть бути громадянами. Але чи можемо ми їх звинувачувати? Це ж наслідок загальної кризи суспільства. Ми перетворюємося за споживачів, яким однаково, що відбувається за дверима квартири, байдуже, що пропустити – листопад, перші весняні струмки чи революційні події. Аби все було, як завжди. Майдан стоїть не лише за євроінтеграцію, зміну влади і державної системи. Це революція гідності, людяності, небайдужості, зрозуміти яку, на жаль, декому не під силу.


- Як Ви ставитесь до того, що концерт гурту «Океану Ельзи» заборонили у Санкт-Петербурзі? Кажуть, що така сама історія чекає і «Бумбокс»...

- Росія відверто веде з Україною війну на усіх фронтах. Митці теж не стоять осторонь. Ми знаємо сумнозвісний список російський артистів, які підтримали агресію Путіна. «ОЕ» і «Бумбокс» не вписуються у формат прихильників Путіна. Вони активно виступали на підтримку Майдану, тому зараз вони не матимуть змоги виступати в Росії. Бо кожне їхнє слово правди буде ударом нижче пояса агресору. І кожен виступ – розкачування російського суспільства, яке теж лихоманить. Путін захищає свої імперські ілюзії, не даючи їх нікому зруйнувати. Але добро завжди перемагає зло. Інакше не буває. Тож навряд, чи відміни цих концертів його врятують.


- Деякі артисти продовжували гастролювати у нелегкий для країни час? Наприклад, львів’яни попередили Володимира Гришка, що не дозволять йому виступити у Львові.

- Довгий час я нічого не могла робити – все валилося з рук. Дисертація не писалася, наукові статті лежали незавершені, не хотілося ні співати, ні малювати. Навколо було надто багато болю. Потім я вирішила, що співатиму на Майдані для людей стільки, скільки буде потрібно. Інші концерти, зйомки, інтерв’ю, презентації і т.д. я відмінила. Але життя триває. Багато артистів живуть лише з концертів, тому звинувачувати їх у тому, що вони працюють, важко. Але коли заробітки ставляться вище за честь – цього я не розумію. Особливо боляче мені було, коли 22 січня гинули люди на Грушевського, а мої колеги викладали у соцмережах свої фото, анонси концертів, ніби вони живуть на іншій планеті і їх нічого, окрім себе, не цікавить. Дуже прикро, що вони не почувають себе справжніми громадянами цієї країни. Ми від багатьох артистів чуємо про патріотизм, але він виявляється лише у гаслах зі сцени. Та добре, що ми дізналися, з ким «не можна йти у розвідку», як сказали б наші дідусі.


- Чи вдається Вам сконцентруватись на роботі? Над чим працюєте?

- Дуже важко було сконцентруватися. Кожен постріл, який лунав на Грушевського, був пострілом у моє серце. Це була межа болю, за яку так не хотілося переступати, а довелося. Дуже прикро, що ти нічого не можеш зробити. Я намагалася максимально багато спілкуватися з людьми у соцмережах, щось пояснювати, перепощувати важливу інформацію, коментувати її. А потім зрозуміла, що мені на противагу безладу, свавілля, руйнації треба творити свою гармонію. Так народилися нові полотна, які вже майже готові до експонування. Зараз готую виставку «Містерія літочислення» у рамках «Мистецької Масляної», що проходить у Мистецькому Арсеналі. В інституті вже почалися лекції. Зараз триває нова сесія зйомок телепрограми «Нехай вам буде кольорового». Роботи вистачає.


- Ви велика прихильниця благодійних акцій, на яких проводите майстер-класи із рукоділля з дітками, співаєте з ними. Ви опікуєтесь якимось конкретним дитячим будинком чи кількома? Розкажіть про це, будь ласка.

- Я, швидше, не прихильниця, а ініціатор і натхненниця багатьох благодійних акції. Та це окрема довга розмова. Бо вони усі різні: і мистецькі, і концертні, і великі, і локальні. Я дружу з дитячим реабілітаційним центром «Ковчег», знаю там усіх діток і їхні інтереси. Але буваю у різних дитячих будинках. Народним мистецтвом як арт-терапією займаюся з дітками в Національному інституті раку – ділюся з ними власним досвідом боротьби з болем. Я з великим співчуттям ставлюся до малюків, які героїчно борються за життя. Їхні історії вражають. Тому пройти повз не можу. І якщо у моїх силах хоча б на годину-дві вирвати їх з полону хвороби і примусити усміхнутися – це велике щастя і мій громадянський обов’язок. Мистецька агенція «Територія А», яку я очолюю, увесь час свого існування займається благодійними проектами. Просто раніше про це не дуже модного було говорити, а зараз це одна з улюблених тем ЗМІ.


- У Ваших роботах з циклу «Незриме коріння» основним символом є дерево. Чому саме воно? Що вас спонукало/надихнуло на створення цих робіт?

- Саме цей згаданий цикл був створений у розпал моєї хвороби. Нічого хорошого у той період в житті не відбувалося. Довелося це хороше, позитивне, яскраве, символічне створювати самій. А дерево – найпоширеніший у світі символ, зрозумілий у всіх куточках земної кулі. Це сила роду із глибоким корінням і вічним розвитком. До речі, я почала цікавитися значенням символів після того, як мене постійно розпитували про них на виставках. Спочатку я розповідала про власні відчуття, потім почала посилатися і на традиційне розуміння символів. Звідси і тема дисертації з’явилася. Щодо натхнення, то воно завжди від Бога. Шукати його треба завжди всередині себе, а не зовні.


- У вас дуже світлі роботи. А коли на душі погано, все одно виходять позитивні композиції?

- Коли у мене поганий настрій, я не можу творити, бо у моїх роботах повинна панувати гармонія, радість, світло, яке так магнетично діє на глядачів. Тому поки усе це найприємніше не «проростає» всередині – краще займатися миттям посуду (жартую).


- В одному з інтерв’ю ви казали, що збираєтесь написати дисертацію з фольклористики. Чи вдалося це зробити? Де Ви збирали матеріал?

- Я працюю над дисертацією. Об’єкт моїх досліджень – семіотика знакової системи народного орнаменту. Матеріал – це книги і весь мистецький народний спадок. Усі знайомі музейники, які зберігають народні мистецькі скарби, дуже допомагають мені надихатися. Дозволяють бувати у сховищах і вбирати в себе пам’ять предків, що закодована в символах. 


- Ви викладаєте майстерність телеведучих у Інституті кіно і телебачення при КНУКІМ. Що можете сказати про сучасну молодь?

- Я читала багато книжок і, посилаючись на цей досвід, розумію, що люди завжди були і будуть однакові. Відрізняються лише умови існування. Своїх студентів я люблю, переживаю за них, намагаюся не лише зустрічатися з ними на парах, але й беру із собою на зйомки, раджу, які книжки читати, у які театри ходити, як харчуватися, щоб не зіпсувати шлунок. Запрошую на свої імпрези. Вони такі ж різні, як дорослі. Моє завдання їх не зіпсувати, а спрямувати на інтелектуальний ріст і професійне вдосконалення. Особливо люблю талановитих людей – вони такі ніжні й непокірні водночас.


- Ваш роман «Пристрасна траса до щастя» автобіографічний? Коли Вашим прихильникам чекати нового художнього твору?

- Ні, роман – художній твір. Але він став частиною моєї біографії. І теж був новим цікавим досвідом. Друга книжка, яку я написала, – «Біла зірка України. Невигадані історії з життя Оксани Білозір». Вона біографічна, але не про мене, а про мою землячку. Зараз ми з Оксаною плануємо випустити другу частину цього есе. Сподіваюся, вона побачить світ цього року. Щодо наступного роману, то у мене є кілька ідей. Але рук не вистачає всі ідеї реалізувати.


- А над музичним матеріалом зараз працюєте?

- У мене є багато зібраного музичного матеріалу, який ще чекає свого часу. Два сформованих альбоми лежать не виданні. Банально, мені ніколи цим зайнятися. Зараз рідко записую нові пісні. Але намагаюся все-таки робити це. От сьогодні замовила текст на одну з улюблених мелодій. Поет пообіцяв. Але, боюсь, за революційними подіями, усі творчі плани відходять на другий план.


- Якщо порівнювати український шоу-бізнес часів «Території А» та зараз, як Ви вважаєте, він еволюціонував, чи зайшов у глухий кут?

- Раніше шоу-бізнес був романтичний. Все будувалося на довірі й особистих стосунках. Зараз він став жорсткіший, із більш чіткими правилами гри. За «бортом» залишилося багато цікавої музики, яка не вміщається у «формат». Я не вірю в «еволюцію» в музиці. У всі часи були геніальні твори, які лежали у столі, й були посередні пісні, що ставали мегахітами. Проблема української музики лежить не у творчій площині, а в інформаційному полі, що не захищене від російської музичної шоу-бізнесової машини, котра своїм гучним клаксоном часто глушить мелодійну українську пісню. Це питання державної ідеології. Його не можна вирішити без глобальних змін.


- Зараз новітні технології дозволяють бути популярними в Інтернеті, але цікавих музичних програм практично немає. Чи не думали Ви над створенням такої?

- Я багато років займалася популяризацією чужих талантів, але не мала можливості проявляти власні. Тепер, мабуть, настав інший час. Мені важливо щось сказати світові із несказаного. Тому я не ставлю собі за мету робити програму. Але ідеї є. Якщо вони будуть цікаві наших телеканалам, я готова поділитися.


Розмовляла Юлія ГАЙ

Інтерв'ю

«На Майдані постійно відчували тиск, але страху не було», – Ігор Мартин

Олег Баляш: "Розвиток рідного краю - наша відповідальність"

Мирослав Хом'як: Будуть сильними громади – буде сильною Україна

Статті

Бізнес на здоров’ї

Гола правда про стоматологію

МОЗ чекають зміни?

Від редактора

На порозі великих змін

Опитування


© 2013 Галицька Правда
Використання матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.galpravda.info

створення сайту