П'ятниця, 23 червня

Інтерв`ю

25.10.2013 00:00

«Був час, коли думала, що я більше ніколи не малюватиму»

версія для друку

 Її ангели з картин надихають сотні людей, а в народі її називають «постачальником щастя №1». Її роботи є в колекціях Лучано Паваротті, Микити Міхалкова, Андрія Шевченка, Тіни Канделакі, Андрія Малахова та навіть у Віденському музеї. Художниця Євгенія Гапчинська розповіла про творчість та трішки про особисте.

- Євгеніє, розкажіть, як Ви почали малювати?
- Не пам’ятаю, хто був ініціатором того, щоб віддати мене у художню школу, але я ходила у неї постійно. Скільки ми з родиною переїздили, стільки я й ходила в різні образотворчі студії. Хоча художню школу я так і не закінчила. А ось малювати навчилась, коли вступила до художнього училища, а потім – до інституту. Все, що було до того, – це були просто розваги, щоб дитина не маялась без діла. Мені просто подобалось малювати.

- Коли почали малювати славнозвісних ангелів?
- Через два роки після закінчення інституту. Не знаю, як це прийшло до мене. Йшло, йшло – і прийшло. Я прожила 25 років, з них 11 провчилась, і в один момент в моїй уяві з’явились ангели, яких я почала малювати. Перша робота була невелика, розміром 25х30. Це було янголятко з пиріжком. Пам’ятаю, я просто встала зранку і намалювала його.

-Але у Вашому житті були часи, коли працювали і манікюрницею…
-Це було протягом двох років після закінчення інституту. Треба було годувати сім’ю. 98-й рік. Тоді художники були не дуже затребувані. Куди було йти? В мене маленька дитина на руках, яка не доїдала. Це ж був той час, коли морська капуста стояла на прилавках та батони були по відрізних талонах. Я не могла зберігати свою ідейність. Треба було працювати. Тому я швидко зорієнтувалась і перекваліфікувалась у манікюрницю.

-А до столиці Ви з чоловіком переїхали в пошуках кращого життя?
-До Києва ми переїхали в надії знайти кращу роботу. Я тоді пішла працювати у рекламне агентство. Ходила на роботу, а ввечері малювала. І пішло-поїхало. Перша моя персональна виставка відбулась у галереї «Срібні дзвони». Після неї я вирішила працювати сама на себе.

-Саме тоді до Вас прийшло рішення про відкриття власної галереї?
-Так, саме тоді я відкрила газету та в оголошеннях знайшла приміщення. Взяли з чоловіком кредит та купили його. Воно простояло рік, бо я боялась, що не впораємось із боргом, а потім почали робити ремонт. Це було вісім років тому. Там у нас з’явилась перша галерея «Щастя».

-Після того Ваші роботи почали впізнавати навіть закордонні митці?
-Була історія, коли директор Віденського музею «Albertina», який летів до України, побачив у журналі статтю про мене та прийшов знайомитись. В результаті зробив замовлення на 15 робіт про руду дівчинку, яка мандрує його музеєм.

-До речі, як малюється на замовлення?
- Цілком нормально. Якщо це не моє, я за це не берусь. До того, як взяти замовлення треба зрозуміти, чи ти хочеш його виконувати. Якщо твоє бачення результату збігається із баченням замовника, не бачу ніяких перешкод у роботі. Треба малювати.

-Чи хотіли б виставлятись у великих музеях?
-Не впевнена, я взагалі у великих музеях почуваюсь не дуже добре. Єдиний музей, в якому мені комфортно, – це музей імпресіоністів «д’Орсе», який знаходиться в Парижі. Він світлий, сонячний і роботи там такі самі. Там панує легка атмосфера. У всіх інших музеях мені стає погано. Особливо важко перебувати у Луврі. Я була там один раз, і те завдяки своїй сім’ї, яка дуже хотіла сходити туди разом зі мною. Звичайно, там багато моїх улюблених художників: Гольбейн, Гольбейн молодший, Рембрант, але 90% Лувра мені важко переносити. Його атмосфера давить, занадто похмурі роботи з’їдають мою енергію.

- Саме тому Ваша галерея не схожа на музей?
- Я хотіла, щоб у моїй галереї було як вдома. Якби я тут поставила диван та постелила килим, то це для мене була б найкраще житло, з найкращим дизайном. Тут світло, затишно, тепло та атмосферно.

- Чи було у Вас відчуття, що більше ніколи не малюватимете?
- Було. Коли після закінчення інституту я переходила з роботи на роботу, тоді думала, що більше не візьму пензлика до рук. Я була ображена на професію, якій віддала 11 років своєї праці. Коли я навчалась, то була відмінницею. Могла малювати всю ніч, тільки щоб отримати найкращий результат. Я самовіддано працювала, а коли закінчила навчання, то виявилось, що я не затребувана як художник. Моя професія показала мені дулю. Пам’ятаю, приносиш картину кудись, а тобі кажуть: «Краще за ці гроші я куплю головку сиру та палку ковбаси». І ти відчуваєш себе нікчемним, ти неправильно обрав професію і нікому не потрібен. Потім я знайшла роботу, на якій отримувала зарплату 150 доларів і відчувала себе цілком забезпеченою. А коли образа пройшла і я заспокоїлась, то знову почала малювати, для себе.

- До речі, коли вам найкраще малюється?
- І вночі, і вдень, і ввечері. Але найкращий час – це вранці. Я прокидаюсь о 5-й, коли всі ще сплять і берусь за малювання. Можу малювати відволікаючись на побутові справи. Наприклад, насмажити оладки чи між малюванням зварити борщу. Хоча я люблю малювати у майстерні. Особливо, коли потрібен розмах. Великі роботи з’являються саме там.

- А що Вас надихає на малювання?
- Я не вірю у натхнення. Для мене натхнення – це коли в тобі живе любов, необов’язково любов до людини, а просто відчуваєш світле почуття до життя, радієш всьому: дощ іде, а ти у теплому взутті, теплій куртці з капюшоном, теплим колготам, яскравій парасолі. Але, окрім радості, ще має бути дисципліна. Коли ти знаєш, що сьогодні треба працювати. Годину, дві чи весь день.

-Чи даруєте свої роботи?
-Свої роботи намагаюсь не дарувати, тому що, можливо, цій людині моя робота не потрібна, чи потрібна зовсім інша, а я дарую цю. І вона стоїть в комірці і людина ніякої радості від цього подарунка не отримує.

- Ваша донька має здібності до малювання?
- Ні, вона не малює, але дуже любить шити. Можливо, в майбутньому, якщо захоче, то долучиться до нашої команди. Адже в нас є подушки, сумочки з принтами янголів. У доньки, до речі, є картини, які я їй подарувала. Коли вона переїжджала у окреме жило, то із собою забрала кілька робіт: її улюблену 2-метрову картину «Тістечко з кремом», пташок і ще кілька.

- Як Ви ставитесь до благодійсності?
- Ставлюсь добре, але в нашій країні багатьом не довіряю, бо не розумію куди йдуть гроші. Самі заходи (благодійні вечори, аукціони) більше нагадують виставку дорогих суконь, тональних кремів та діамантів. Переважна більшість не розуміє сенсу цих заходів. Вони робляться не для того, щоб покрасуватись, а щоб допомогти дітям.

- Ви видали дитячі книги «Йога для Ангелів». Чому саме дитячі книги? І яке місце у Вашому житті посідає йога?
-Я написала книги для дітей, бо розповідати про йогу дорослим мені складніше. Я ж не професіонал. А ось для діток я виклала свої улюблені асани із картинками. Із йогою я познайомилась років шість тому. Вона мене і заспокоює, і, якщо треба, бадьорить, робить більш мудрою, жіночною, спокійною, сильною, мужньою. Дає вміння приймати і не засуджувати.

- Чи не хотіли б створити мультфільм для дітей?
- Були такі пропозиції. Але я не вмію рухати персонажів. Хоча якщо знайдеться хтось, хто якісно це зробить і якщо робота цієї людини закохає мене у себе, то, можливо, я дам їй своїх ангелів для мультфільмів.

- До речі, а чи не плануєте привезти своїх ангелів до Львова?
- У нас була виставка у Львові і я би хотіла, щоб вона була не останньою. І якщо будуть пропозиції, то із задоволенням привеземо ангелів ще. На жаль, у моєї команди зараз не вистачає часу на пошук приміщення і організацію виставки, але якщо будуть пропозиції, ми обов’язково їх підтримаємо.

Розмовляла Юлія ГАЙ

Інтерв'ю

«На Майдані постійно відчували тиск, але страху не було», – Ігор Мартин

Олег Баляш: "Розвиток рідного краю - наша відповідальність"

Мирослав Хом'як: Будуть сильними громади – буде сильною Україна

Статті

Бізнес на здоров’ї

Гола правда про стоматологію

МОЗ чекають зміни?

Від редактора

На порозі великих змін

Опитування


© 2013 Галицька Правда
Використання матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.galpravda.info

створення сайту