Неділя, 22 жовтня

Суспільство

22.11.2013 11:12

«У чужі двори не заходив – могли з’їсти...»

версія для друку

з уст очевидця

Листопад – сумний місяць для українців. Спогади про події 80-річної давності вкотре порушуються, загострюються, крають серця. Живих свідків Голодомору щорік все менше... Львів’янин Антон Панасович Бумаценко застав великий голод у підлітковому віці і всі жахіття пам'ятає не з розповідей батьків. Він народився у 1919-му – звучить як дата з підручника з історії, а не як реальний рік народження... Ця людина може переказати вам ХХ століття не з книжок. За своє довге життя Антон Панасович пережив Голодомор, пройшов усю Другу світову війну фронтовим медиком і став найкращим львівським невропатологом свого часу. Йому довелося лікувати російських та німецьких солдат, партизанів УПА і верхівку Комуністичної партії, родини Микити Хрущова, Івана Франка, Богдана Котика та Любомира Гузара. Життя було важким і неситим, але те, що довелося пережити у підлітковому віці, пригадувати найважче: не ворог, не війна – мор. Голодний.

Ми зустрілися з Антоном Панасовичем Бумаценком у його помешканні, в старому австрійському будинку на вулиці Тарнавського, яке належить нинішньому власнику ще з післявоєнних часів. Спеціально для зустрічі з журналістом Антон Панасович одягнув маринарку з багатьма орденами та нагородами, отриманими за хоробрість на фронті, за сумлінну працю. Кілька років тому мій співрозмовник повністю втратив зір, зате пам’ять залишалась відмінною.

Народився майбутній львівський лікар на хуторі на Полтавщині в родині селянина, його батько воював ще під Віднем за часів Першої світової війни. Батько повернувся додому 1918 року, одразу одружився (аби знову не забрали до війська) та отримав від новоспеченої радянської влади кілька гектарів поля. Антон народився першим у сім’ї (після нього було ще шестеро братів), читати навчився рано – в чотири роки, у вісім пішов до школи. Але не судилася нашому герою спокійна доля селянина.

Пережити комнезамів


У 1929 році з села почали вивозити заможних господарів. Така доля спіткала дідуся і бабусю Бумаценка по материній лінії, яких виселили на Урал. У 30-му році розпочалася колективізація, яку не всі сприймали. Батько Панас відмовився вступати у колгосп.

«1931 рік був дуже тяжким, – пригадує очевидець. – За всю весну і літо не впало ні краплі дощу. Батько зміг посіяти лише озимі. Влаштуватися кудись на роботу не дозволяли – в сільській раді не давали документів. Батько весь сезон носив воду з криниці аж до поля, а ми з мамою поливали кожен кущик картоплі, капусти, кукурудзи й буряків. Так у нас вродили овочі».

А от в колгоспі, незважаючи на те, що туди забрали весь селянський реманент та худобу, урожаю не було. Весна 32-го принесла ще страшнішу засуху, що спричинила загибель домашньої худоби і неврожай сільськогосподарських культур. «На нас наклали новий податок, хоча попередній батько виконав, – розповідає Антон Панасович. – У колгоспі тоді почалися тяжкі часи: люди голодували, худоба дохла, і тоді в тих, хто не був у колгоспі, стали забирати останнє. Ті селяни, які в колгосп не пішли, всю весну і літо над своїм урожаєм трудилися, воду носили, тому восени харчі мали. Але чим було той податок платити? Адже залишком, що зостався, треба було родину годувати. Замість податку сільська рада вигадала для тата завдання, бо він був грамотний. Його скерували разом із комнезамами (це, зазвичай, були молоді бідняки, яких раніше селяни не поважали за лінь і небажання працювати) їздити по хатах і забирати у людей, які не виконали додатковий план хлібозаготівлі, все, що ті мали. Батько відмовився категорично – у людей і без того уже нічого не зосталося – і його забрали. А поки його тримали за ґратами, прийшли і до нас додому – по податок. Я пам’ятаю, як мама плакала і голосила. Вони забирали все: худобу, овочі з засіків, перевертали сіно – чи, бува, чого не заховали, з-під ліжка витягли мішок зерна для курей, а з пічки дістали картоплю в горщику... На той час через приморозки ми не зібрали з поля кормовий буряк, капусту, кукурудзу, трохи картоплі, а кури пішли десь із подвір'я, коли приїжджали комісари. То те нам і залишилося. Потім батько збирав вишиті сорочки і рушники та возив за 100 кілометрів, до Харкова, а там їх міняв на хліб. Так ми протриматися до березня 33-го року».

Пайок для родини

«Далі діти почали з голоду пухнути, – розповідає Антон Панасович. – Найменші два братики одразу померли. Один із них тільки ходити почав. Так нас залишилось п’ятеро братів і батьки. Тато тоді пішов до нового голови колгоспу, попросив допомоги, і той посприяв, аби молодших братів забрали в інтернат, а батькові дали роботу – санітаром при ветеринарному лікареві у радгоспі».

Батькові пана Антона доводилось розтинати трупи здохлих колгоспних тварин. І за це він отримував пайок – 400 грамів хліба і «приварок». Так називали суп, який видавали працівникам тричі на день. Хоча назвати «приварок» супом мало хто наважувався, а лише «кандьором». Навіть приказка така була, що в ньому «зернина за зерниною ганяється з дубиною, щоб не брав задьор». Цим пайком жила уся сім’я. Поповнювали «раціон» вирізки дохлятини, які батько потайки часом приносив з роботи. А ще діти ходили на кухню в колгосп – кухарі викидали лушпиння з овочів, діти збирали. Приносили додому, а мати мила і готувала з того юшку.

Три смерті на Великдень

Великдень 33-го року став найтрагічнішим. Напередодні батько пішов на роботу, а ввечері повернувся дуже хворим. На ранок помер. Як виявилось, захворів сибіркою, якою заразився, розтинаючи мертвих тварин. «Це був день Пасхи, – пригадує мій співрозмовник. – На вихідний тоді прийшли братики з інтернату. Батько мертвий лежить, а хлопці прийшли додому опухлі і хворі».
Мати відправила найстаршого сина в колгосп, щоб він забрав батьків пайок: «Але ти не кажи, що батько мертвий...».

Потім мати пішла просити по селі допомоги у похованні чоловіка. Діти зосталися біля хати. Раптом один із хлопців закричав, коли найстарший Антон підбіг, брат уже був мертвий. Буквально за кілька секунд помер іще один братик. «Вони лежали всі троє, всі спухлі від голоду. Я злякався, що і я помру, і втік з дому», – витирає хустинкою мимовільну сльозу Антон Панасович.

Тіла збирала спеціальна підвода


Два дні хлопчина діставався пішки до Полтави, бо раніше їздив туди з батьком на базар і пригадав, які там продавали наїдки. Дорогою їв коріння пирію, воно на смак як тісто – підказав перехожий. У Полтаві подався на вокзал ночувати, там всюди лежали опухлі люди. Там задрімав, але скоро усіх виштовхали, коли прибирали приміщення.

Хлопець пішов блукати по місту з простягнутою рукою. Але ніхто не дав і лушпайки. Люди ходили як примари, худі і ледь живі. На узбіччях лежали мертві тіла, їх збирала спеціальна підвода. На той віз складали навіть тих, що ще трохи дихав, адже ж їм теж недовго залишалося. На залізничних станціях бачив вагони із зерном, але їх добре охороняли – стріляли в усіх, хто наближався.

Врятували недоїдки

Звідти хлопець на товарному потязі дістався до тодішньої столиці Харкова. Там були заводи, і на підприємствах була яка-не-яка їжа. Бумаценка врятували недоїдки з чужих столів. «Я зранку приходив до заводських їдалень і допомагав прибиральниці чим міг, –  продовжує Антон Панасович. – За це вона давала мені щось із недоїдків. Мабуть, то були якісь їдальні для начальства, бо інколи в залишках навіть траплялися шматочки хліба. Ото я з’їм – і весь день містом вештаюсь. Їсти по вулицях просив, але ніхто нічого не давав. Правда, у двори не заходив, бо вже тоді говорили, що людей їли».

Антон пішки повернувся додому наприкінці літа 33-го, люди підказали, що на Полтавщині голод минувся. Мати була аж чорна, син спершу подумав, що то якась сусідська бабуня. Тоді хлопцю було 14. Зовсім мало, щоб давати собі раду і занадто, аби забути...

Ірина Юзик

Інтерв'ю

«На Майдані постійно відчували тиск, але страху не було», – Ігор Мартин

Олег Баляш: "Розвиток рідного краю - наша відповідальність"

Мирослав Хом'як: Будуть сильними громади – буде сильною Україна

Статті

Бізнес на здоров’ї

Гола правда про стоматологію

МОЗ чекають зміни?

Від редактора

На порозі великих змін

Опитування


© 2013 Галицька Правда
Використання матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.galpravda.info

створення сайту